Як для першого знайомства з автором — не вразило. Зовсім.
Про В. Лиса і його твори чула багато, і переважно позитивного, тож придбала кілька його книг, не зволікаючи, бо сподівалась на відоме ім'я. Але це таки було необачно.
Твір за обсягом досить невеликий, менший навіть за 300 сторінок, але зараз у мене таке враження, ніби я прочитала "цеглину", бо стільки всього доводилось мозку опрацьовувати, скільки він зазвичай робить при читанні якихось наукових статей або багатих персонажами та подіями романів. Але тут діючих осіб насправді не так вже і багато, як і дії, що відбувається за сюжетом. Та тільки під кінець твору я зрозуміла, що саме мене так напружує та не дає спокійно дочитати і так не надто цікаву мені книгу. І це "щось" полягає в тому, що основний сюжет роману нібито послідовний (хоча раптові перестрибування через місяці та навіть роки без якихось візуальних попереджувальних знаків — хоча б тих же відступів, я вже не кажу про "зірочки", що позначають новий розділ та логічно відокремлюють попередні події від наступних — трохи збивали з пантелику), але при цьому було ну дуже багато моментів, коли автор поринав у спогади героя, або починав описувати його/її дитинство, потім повертався до сьогодення, а потім — знов щось зі спогадів, що десь на середині книги я почала помічати, що сповільнюю темп читання, бо не розумію, про кого саме і в якому часі (вимірі?) йдеться мова. Не знаю, чи спеціально це було зроблено, аби досягти якогось ефекту, але особисто для мене це великий мінус, зважаючи на те, що цей витвір ніяк не можна занести до інтелектуального читання, тобто його створено більше для дозвілля, аби розслабитися та відпочити. Може, звісно, я в чомусь помиляюсь, але продиратися крізь текст через всі ці завихрення та відхилення було дуже важко.
Як щодо сюжету, я зовсім не знала ні про кого роман, ні про що в ньому йдеться, тобто купувала і починала читати зовсім наосліп, тому враження про книгу мала тільки завдяки назві та обкладинці. І чомусь у мене склалася картинка якихось таємничих подій, може, з натяком на детектив, але все виявилось зовсім не так.
Дія починається десь ще за радянських часів, роки 80-ті, і закінчується вже в наші дні. У містечку Вербівськ десь під Львовом головує "угруповання" під керівництвом Принципала, який займається чимось, наскільки я зрозуміла, нелегальним, але має багато грошей і часу, аби витрачати ті гроші на жінок (що відбувалося у нього на дачі — це важливо... мабуть). На цього Принципала працює Геннадій Рамінник, який, будучи одруженим, несподівано закохується в одну з жіночок боса, Таїсу, і рятує її від тяжкої долі, а сам згодом скоює тяжкий злочин. Але от як ця каша заварилася, я так і не зрозуміла, бо все це виглядало дуже тупо:
спойлерТаїса зізнається, що має нареченого, що ніколи не кохала Рамінника і розповідає про свої колишні відносини з іще одним чоловіком. Рамінник ображується, ґвалтує жінку, і зрештою робить висновок, що в усьому винен Принципал, хоча той дійсно зробив підлеглому своєрідний подарунок, коли відпустив Таїсу за так, і після того з нею не зустрічався.свернуть
Все це відбувається паралельно із тим, що студент Юрій Середа отримує персональне від Принципала направлення: після навчання поїхати працювати на нього у Вербівськ. Ні чому саме він, ні на яку посаду, ні ким він там згодом працював (бо працював він доволі довго, і заробив немало, але вже не за Принципала) — всього цього читач так і не дізнається, бо ми перестрибуємо відразу на 10 років уперед та просто втрачаємо 90% біографії головного героя та саму суть того, як він опинився у Вербівську і як став успішним бізнесменом.
Із Юрієм та Рамінником пов'язано ще декілька дуже заплутаних доль та зв'язків між собою, але сюжет приводить до, як можна було подумати, найцікавішого: якийсь анонім надіслав Юрію такий собі "наказ" відбудувати спалену колись дачу Принципала, та ще й із погрозами та своєрідними "попередженнями" зруйнувати Юрієві весь бізнес. Тож він майже одразу їде до містечка, відбудовує ту дачу і... залишається там жити. І так минає кілька років.
У мене був просто шок. Тільки накльовувалося щось цікаве — нарешті! — і тут бац, і згасло. Спойлер: більше цікавого нічого не було, бо все, до чого привів автор (якщо він взагалі до чогось привів), взагалі не має ніякого сенсу. Навіщо той чоловік так люто наполягав на відновленні дачі? Чому то прикидався ідіотом, то ні? Як у такому маленькому містечку ні в кого не виникло питать, як ідіот раптом перетворився на розвинену людину, потім знов на ідіота, а потім — ще раз на звичайного чолов'ягу? Що це був за пшик на півсторінки про "ув'язнення", до чогоо воно було і що принесло? Лише запитання, і ніяких відповідей.
Маю лише одне більш-менш логічне пояснення скоєнному тим божевільним по відношенну до Принципала за 18 років до того "ув'язнення": йому не потрібно ніяких пояснень до дій, бо він причинний; він просто робить, що сам вважає за потрібне. Але дії решти героїв, їх висновки та те, як вони жили... Не знаю, особисто я жалкую часу, витраченого на прочитання цього твору, та мозкової діяльності, аби запам'ятати зв'язки між героями, подробиці їх життя та послідовність дій. Деякі думки та міркування героїв зацікавили, але все-таки суті цієї історії, як і її раптового завершення, я так і не зрозуміла. Хіба що показати життя різного рангу людей та тарганів у їхніх головах? Але можна було "одягнути" цю історію більш привабливо та логічно.
Можливо, зіграло роль те, що я не знайома з автором та його творами і просто не знаю ні його стиль, ні теми, на які він пише, але врешті-решт мені не сподобалось. "Століття Якова" я все ж таки прочитаю, а ще на полиці стоїть "Стара холера", тож знайомство ще не закінчено, але запал трохи згас. Сподіваюсь, що це було просто непорозуміння, і пізніше я отримаю більше задоволення віт творів В. Лиса.
